Історія відвідувачки арт-терапевтичних зустрічів з Донеччини

Мазниця Євгенія Павлівна разом з 72 річним братом прожила більшу частину свого життя в Верхньоторецькому Донецької області. З 1967 року, цілих 55 років жінка працювала в дитячому садку, спочатку вихователем, потім завідувачкою.  

Життя Євгенії Павлівни та її брата під окупацією в Верхньоторецькому Донецької області було надзвичайно складним і небезпечним. З 2014 року вони опинилися в зоні бойових дій, де постійно лунали обстріли, відчувалася напруга, а доступ до основних потреб був суттєво обмежений.

Однією з найбільших труднощів було постійне відчуття страху за своє життя і життя близьких. Обстріли могли початися в будь-який момент, і людям доводилося знаходити прихисток у підвалах або інших укриттях. Умови життя ставали дедалі гіршими через пошкодження будинків, відсутність нормального водопостачання, електрики та опалення. Жителі були змушені адаптуватися до нових, майже екстремальних умов, використовуючи всі можливі ресурси для виживання.

Забезпечення продуктами харчування та медикаментами теж стало великою проблемою. Магазини часто були порожні, а гуманітарна допомога приходила нерегулярно, що змушувало мешканців шукати альтернативні шляхи, щоб прогодувати себе та свої родини. Багато людей опинилися на межі виживання, покладаючись на взаємодопомогу між сусідами та родичами.

Окремою складністю для Євгенії Павлівни було продовження роботи в дитячому садку під окупацією. Незважаючи на обстріли, діти все ще потребували догляду, а їхні батьки не завжди могли залишити роботу чи знайти інші варіанти безпеки. Садок був не лише місцем, де діти перебували вдень, але й своєрідним прихистком, де можна було сховатися під час обстрілів. Неодноразово в будівлю дитсадка влучали снаряди, і це потребувало величезних зусиль для відновлення приміщень.

Євгенія Павлівна намагалася зберігати спокій і підтримувати своїх колег та дітей у садочку, але психологічний тиск був величезним. Окрім небезпеки фізичного пошкодження через обстріли, було важко змиритися з втратою нормального життя, з усвідомленням того, що рідне місто стало зоною війни.

Виїхала Евгенія Павлівна з братом останнім евакуаційним потягом спочатку до міста Покровськ Донецької області, потім до Івано-Франківська, де знайшли і виняйли квартиру.

Після евакуації до Івано-Франківська Євгенія Павлівна та її брат зіткнулися з багатьма труднощами. Переїзд сам по собі був великим випробуванням для двох літніх людей, які більшу частину життя провели у Верхньоторецькому. Вони залишили рідний дім, знайомі місця та людей, з якими їх пов'язували роки спільного життя. Евакуаційний потяг, яким вони їхали, був переповнений, а шлях тривав годинами під звуки вибухів і сирен.

На новому місці вони не мали друзів чи знайомих. Пошук квартири у незнайомому місті був складним, але, зрештою, їм пощастило знайти невелике житло. Проте фінансові труднощі постали перед ними вже з перших днів. Пенсій, які вони отримували, не завжди вистачало на оренду, комунальні послуги та їжу. Допомога від місцевих благодійних організацій та волонтерів була дуже важливою, але відчуття невизначеності все одно постійно їх переслідувало.

Вони також відчували самотність, адже в такому віці важко знайти нових друзів, а більшість часу проводили вдома.

Незважаючи на всі труднощі, Євгенія Павлівна продовжувала залишатися сильною. Її досвід роботи з дітьми допомагав у спілкуванні з місцевими, і поступово вона почала брати участь у волонтерських ініціативах для допомоги іншим переселенцям. Це стало своєрідною терапією та можливістю знайти нові знайомства.

Брат, маючи слабше здоров'я, важче переніс переїзд і потребував більше уваги. Догляд за ним став додатковим тягарем для Євгенії Павлівни, але вона завжди вважала сім'ю найважливішою цінністю.

Життя на новому місці було важким і непередбачуваним, але Євгенія Павлівна залишалася незламною. Труднощі переселення та адаптації не зламали її дух, адже вона була звикла боротися за життя ще з часів роботи під обстрілами у дитячому садку.